Olga Khometa is a Ph.D. Candidate in the Department of Slavic Literatures and Languages at the University of Toronto, where she teaches language and literature courses. Olga’s research focuses on the twentieth century Ukrainian and Russian poetry, modernism, late modernism, socialist realism, contemporary Ukrainian literature, theory of communicative act, ventriloquism, grotesque, and trauma theory. She is currently working on her dissertation entitled “Late Modernism in the USSR: Ukrainian and Russian Literatures in the 1928-38”. Olga does poetry translations between English and Ukrainian and writes her own poetry in both languages. She is a co-organizer of series of literary readings Contemporary Ukrainian Diaspora and Émigré Literature with the Toronto-based KUMF gallery.
Перекладаючи життя
Присвята O.M. та M.R.
Хтось вистелив ковдру з дикої гречки
у лузі. Хтось підіткнув порхавки
у кожний куток бузково-зеленого полотна.
Всюди літо, лиш не там, де війна.
Війна, де колись був дім,
а тепер тут війна можновладців.
І яке має значення, що луг
співає до бджіл квітковим пилом, чи до мене рядками
вірша, або що я чую зовсім гарні
ймення рослин російською і перекладаю їх
на моя-твоя-понімать. Візьміть хоча б чайний гриб,
дрібні лисички чи свинки,
раннє польове зілля, загадкові
сироїжки. Ці слова не названі тут,
а країна, що прислала їх, стирає
кожний склад своїми злочинами.
Ось візьміть хоча б підберезник—
—їстівний вибір,
birch bolete твоїм язичієм
на язиці. Мова, створена щоб полюбити
ліси, історії і друзів,
не переймається, хто кого вбиває.
На жаль, я переймаюсь. І, сидячи тут
під велетенським кущем у квіті, я не бачу рятунку.
Яка мовна фантазія зупинить нас,
щоб не бути чужинцями-вбивцями? Чи Ви
взяли б російське наймення гриба,
припасували б у свій лацкан для маленького свята життя?
Чи перекладе це щось іще для Вас?
Чи так воно є?
Translating a Life
for O.M. and M.R.
Someone spread a blanket of wild buckwheat
over a meadow. Someone tucked puffball pillows
in each corner of the purple-green sheet.
It is summer everywhere, except war.
War, where it used to be home,
and now, war by government, here.
And what does it matter that the meadow
sings to the bees in pollen, or to me in lines
of a poem, or that I hear perfectly good
Russian names for plants and translate them
into You-and-Me-ish? Take the tea mushroom,
the little fox mushrooms and piggies,
the early field-dweller, the mysterious
cheese-eater (what does it refer to?). These words are undocumented
here, and the country that sent them erases every syllable with its crimes.
Take an under-birch-mushroom
anyway—it’s a choice edible,
birch bolete in your tongue, on
the tongue. The language for falling in love
with forests, and stories, and friends
ліси, історії і друзів
does not care who’s killing whom.
Unfortunately, I care. And, sitting here
by a huge flowering bush, I see no refuge.
What languaged fantasy could stop us
from being murderous strangers? Would you
take a Russian mushroom name,
tuck it in your lapel for the brief banquet of life?
Does that translate anything else for you? Is this
how it works?
Куштуючи хурму, 1954
Чотирирічна, в діда на колінах,
на осонні в одеському дворику,
моя мама куштує хурму.
Вона ніколи не зустрічала такий дивний фрукт:
Солодка повзуча медуза
Nu, es, маленька meydeleh, їж-бо,
її дідуньо сяє, єврей-чаклун,
навідався з колгоспу.
Його борода пахне коров’ячим гноєм.
Тихою російською вона питає: діду,
а люди взагалі люблять ху-р-му?
Oх, mansy! Дурне балакаєш! — він знімає її з колін, —
Чи я на те обходив цілий Привоз,
щоби знайти тобі найліпший фрукт,
який я міг позволити купити? Бери та їж.
Мама зітхає і пробує ковтнути кулю —
шістдесят швидких обертів навколо сонця —
і вона застає себе із внуком і зі мною
над мискою конусоподібних
однаковісіньких хачій з супермаркета, поцяткованих
Каліфорнією, де вона тепер живе.
І вона розповідає нам цю історію. І Адам,
з його нєт, дякую, але ні, дякую, бабуню,
за цей фрукт. І моя мама вирішує тоді
розкрити ДНК їдження нашої
родини: погром, каже вона, зжер
її дядька, скрипаля, коли той біг у сховище;
світ зрумигав гілку нашої сімї,
як олень, просто тому, що йому треба їсти,
просто тому, що він робить своє,
наприклад, шестирічний хлопчик —
якби він не помер, то був би старшим братом
моєї мами. Вона ще не народилася,
первісток, котрий проріс у тому великому
mishpooha після війни. Вони всі пригощали мене,
вона сумно всміхається. А самі ходили трохи голодні.
Я запитую, що було гостинцем тоді. Пригоршня
цукру? Яка божественна та хурма,
думаю собі я. Дід моєї мами
уявляв, мабуть, що обрадаровує її —
лише її — щастям їсти.
Як же, натомість, він дав їй
наказ, насильне годуючи любов’ю насильного
годування, немудре мистецтво примусу,
котре я запихаю ложкою в Адама, зі щіпкою
російської, і котре мають за вітамін В –
щоб дитина чулася Вкоріненою.
Як може досі бути хурма
тут: чи не хотів мій пра-прадід,
щоб його єдина внука знала насолоду?
Може, він хотів, щоб вона опинилася
у дивовижному місці —
не на зневодненій землі,
ані в спустошливих обіймах пам’яті
а в м’якості.
Eating a Persimmon, 1954
At four years old, in her grandpa’s lap,
sun-warmed inside an Odessa courtyard,
my mother tests out a persimmon.
She has never met such weird fruit:
sweet jellyfish creepy-crawling.
Nu, es, little meydeleh, eat,
her grandpa glows at her, a Jewish wizard
visiting from a collective farm.
His beard smells like cow poop.
In quiet Russian, she asks: Grandpa,
do people actually like per-sim-mons?
Oh, mansy! Silly stories!—he brushes her off.—
Is this why I walked all over the Privoz Market
for one perfect piece of fruit I could afford—
just for you? Have some good selch and eat.
My mother sighs and tries to swallow the globe,
which spins sixty quick times around the sun,
finding her with her grandson and me,
all of us considering a bowl of conical,
identical supermarket Hachiyas, freckled
by California, where she lives these days.
And this story she tells us. And Adam,
with his nyet, thanks but no thanks, Grandma,
for that fruit. And my mom, who decides
to reveal, then, the DNA of our family’s
eating: a pogrom, she says, chewed up
her uncle, a violinist, as he ran to shelter;
the world chomped on a branch
of our family like a deer, just needing to eat,
just minding its own business,
for instance, a six-year-old boy—
had he not died, he’d be an older brother
to my mother. She was not born yet,
the first child to sprout in that great
mishpooha after the war. They all gave me treats,
she smiles sadly: Going a bit hungry themselves.
I ask what a treat was back then. A handful
of sugar? How godlike, that persimmon,
I think to myself. My mother’s grandpa
must have imagined he gave her the chance
to be—just this once—the eater.
How, instead, he gave her
an order, force-feeding the love of forced
feeding, the unsubtle art of forcing
that I spoon-feed to Adam, with a dash
of Russian, which passes for some
Vitamin R—to make a child Feel Rooted.
How there may still be a persimmon
here: couldn’t my great-grandfather
want his only grandkid to know pleasure?
He could wish for her to dive
into a suprising place—
neither the unwatered earth,
nor memory’s ruinous hug,
but softness.